Серед калюжі

Вата

Лежала.

Скільки й відколи -

Не пам’ятала.

Все поглинала

і набухала.

Білих й пухнастих - тих зневажала.

Стала пихата

Вата пузата.

Бруд споживала – гидь шанувала.

Вже тої вати

Ніде дівати -

Нумо вона

у річки пластувати.

То не біда, що збрудніє водиця.

Давня підступність їй тут знадобиться:

У каламуті розчинимо трунок -

Стане усім «вбирачам» в подарунок.

Вата, мов овоч,

Лежить і сіріє.

Мабуть, і думати вата не вміє?

Бо коли сонце крізь хмари проб'ється -

Лає його.

І від страху трясеться.

Якщо, мов вата, будемо байдужі -

Всі захлинемось в смердючій калюжі.