Ввічлива людина має вислухати... а що там вона думає про себе - діло третє)

Хороша штука - планувати. Однак бачила людей, які трагічно сприймали крах своїх планів... а причини можуть бути людині абсолютно непідвласні. Тому що чоловік мисле, а Бог крисле...

Правильно, але й не планувати - це ніби не жити, а існувати. Такий розклад задовольняє або ледачих, або тих, хто живе чужою милістю, тобто паразитує.

Планувати, звісно, потрібно, але не надто тим захоплюватися, не робити якихось "далекобійних" планів... і навчитися сприймати достойно ситуацію, якщо ті плани руйнуються.

Ну, планувати, що ти будеш робити вранці 1 листопада 2031 року, звичайно, не варто, але як ти житимеш найближчу зиму - це має людину хвилювати.

Мій життєвий досвід багатий і далекоглядними планами, і короткочасними. І бідою, що ставалася у тебе на очах, і крахом планів від одної новини, і довгим виповзанням з ями депресії взагалі без планів. Так що історія з плануванням мною вивчена не по книжкам. І все-таки планувати треба. Щоб відчувати смак життя. Це, звичайно, тільки моя думка, нікому не насаджую. Але людей, що планують своє життя поважаю.

Та ніхто ж не каже, що не треба... але коли пафосно про плани розповідають, то одразу згадується оте народне: "Хочеш розсмішити Бога - розкажи йому про свої плани"... Планувати треба тихцем і на все просити Божого благословіння.

Ну, пафосні плани, які виносяться на загал - це не більш, ніж банальне вихваляння. То не плани. Я з такого сміюсь