Накидав робочу передмову до майбутньої, наступної книги
Або ти йдеш, або сидиш. І не треба вигадувати, чому.
Є люди, які пруть уперед. Їм страшно але вони лізуть. Вони не знають, як але починають. У них не ідеальний момент, не ідеальні обставини, неідеальне тіло, психіка, життя.. але вони рухаються. Через біль, через сумніви, через.. ти що, з глузду зїхав? ..
А є інші. Вони сидять. Рівно. Тихо. На жопі. Десь між серіалом і холодильником. Знають, що не тим живуть. Знають, що вже застоялись, що щось не так. Але... не рипаються.
І не тому, що не можуть. А тому, що страшно. Лінь. Комфортно. Зручно в цій мильній бульбашці нормальності. Бо краще вже ніяк, ніж невідомо як. Бо раптом не вийде. Бо раптом осудять. Бо раптом доведеться зустрітися з собою справжнім голим, ламким, без фільтрів.
Ця книга не про героїв. І не про слабаків. Вона про межу. Ту, що в кожного своя. Про тих, хто її переходить. І про тих, хто навіть не наближається.
Я не буду розказувати, як жити. Я просто покажу, як виглядає той, хто