Мені одного разу наснився сон: наче заходжу в кав'ярню в центрі міста, а там за столиком біля вікна сидить Філатов. І місць вільних нема. Я запитую, чи можна сісти біля нього. Він мовчки показує рукою. Він п'є каву, а я чекаю, поки принесуть мені. І раптом згадую, що в мене вдома є його книжка "Про Федота-стрельца, удалого молодца". Питаю, чи він підпише мені ту книжку, якщо я швиденько збігаю принесу. Він знову киває. Я мерщій біжу, але одразу за порогом згадую, що книжки в мене нема, я її подарувала знайомому. Повертаюся і шукаю блокнот, аби він мені лишив бодай автограф... Дивлюся - а за столиком уже нікого немає... Вранці довго думала, чого він мені раптом наснився, останнім часом ні фільмів з ним не дивилася і не згадувала навіть, що був такий актор... Увімкнула комп, зайшла у ФБ і перше, що побачила - у віконечку справа, де реклама: "Истории из жизни известных актеров. Леонид Филатов". Наче дріб'язковий випадковий збіг... але...

Прекрасный актер и умнейший человек.

Видалено.

Тот клятый год уж много длился лет,

я иногда сползал с больничной койки.

Сгребал свои обломки и осколки

и свой реконструировал скелет.

И крал себя у чутких медсестер,

ноздрями чуя острый запах воли,

Я убегал к двухлетней внучке Оле

туда, на жизнью пахнущий простор.

Мы с Олей отправлялись в детский парк,

садились на любимые качели,

Глушили сок, мороженое ели,

глазели на гуляющих собак.

Аттракционов было пруд пруди,

но день сгорал, и солнце остывало,

И Оля уставала, отставала

и тихо ныла, деда погоди.

Оставив день воскресный позади,

я возвращался в стен больничных гости,

Но и в палате слышал Олин голос:

«Дай руку деда, деда, погоди...»

И я годил, годил, сколь было сил,

а на соседних койках не годили,

Хирели, сохли, чахли, уходили,

никто их погодить не попросил.

Когда я чую жжение в груди,

я вижу, как с другого края поля

Ко мне несется маленькая Оля

с истошным криком: «Деда-а-а, погоди-и...»

И я гожу, я все еще гожу,

и, кажется, стерплю любую муку,

Пока ту крохотную руку

в своей измученной руке еще держу.