Чому ж? Я знаю інших. Простих, але цікавих і дуже дотепних. Доречі мешкають в селі.

Дивлячись яких людей ти вважаєш простими. Я простих не розумію. Для мене, прості люди, це ті, життя яких зведено до встав-поїв-попрацював-ліг спати. Таких повно і в селі і в містах

Простота, вона дуже різна буває...

А я люблю простих людей…

Таких, які говорять щиро.

Які сміються до дітей,

Не мріють про розкішну віллу.

Які недоліки свої

Знаходять сили визнавати.

У них всередині бої

Ведуться з темінню завзято.

А я люблю людей простих,

Які уміють пробачати.

Таких, що бачать власний гріх

І вміють вчасно промовчати.

Людей, які живуть життям.

Саме живуть, а не існують.

Їм не потрібен зайвий крам,

Вони кохання не купують.

Людей, які своє плече

Підставлять у скрутну годину.

І не згадають вам про це,

Як час якийсь потому сплине.

Людей, що світяться добром,

Говорять правду просто в очі.

Не зловживають за столом

І помсти кривдникам не хочуть.

Людей, які брудні плітки

За спиною не стануть плести.

Вони не слухають чутки,

Хай хто б хотів про щось донести.

Таких, які книжки читають

І виглядають перший сніг

І визнають, чого не знають.

Людей, які цінують мить

І не чекають на суботу.

У них в очах вогонь горить,

А в серці віра та турбота.

У чомусь геть неідеальних.

Але справжнісіньких-живих!

Не слід сприймати це буквально.

Люблю людей, які лице

Своє за маску не ховають…

Люблю людей – кричу про це!

Кому? Навіщо? Я не знаю…

Я вірю в силу тих людей,

Незримо сховану у них.

Що серцем рветься із грудей

А я люблю людей простих

І пройде час і змінить світ

До невпізнанності усюди,

Але не зникне вічний слід,

Який залишать світлі люди…

Хіба то прості люди?

Простота, вона різна...