Это очень страшно.бывает и позвонить соберешься,или просто что-то сказать-не дай бог такого никому.

Никого не теряла

Мне повезло

Нагадала...

Колись давно померла моя подруга. Жила вона на Волині. Я туди поїхала, попрощалася, провела. Так тяжко було - не передати. Дитина маленька у неї лишилася, мала би того року в школу йти. Бабуся казала, підійди до мами, а він: "Не хочу, мама обманула, казала не помре". Одним словом, це було щось страшне.

А через 3 тижні у мене був ДН. Чую, мій телефон розривається, я поки добігла на другий поверх, за нього - а там її ім*я. У мене все впало. Як вона мені може дзвонити? Ледве опанувала себе, руки-ноги тряслися. Ледве трубку взяла.....

______

А щодо твого питання... Буває. Кілька разів ловила себе на думці: "О, треба не забути розповісти. Це буде ще та новина!".....а потім як різоне по серцю - кому розповісти? Нема кому.

А ще в минулому році стояла на вулиці і серце забилося аж десь у горлі - побачила тата. Звичайно, це був не він, але такий схожий, аж до болі. Я прямо там і розревілася. Стою серед площі, реву, як дурна, не можу зупинитися....

Кажуть, у Бога немає мертвих, всі живі. Мене це дуже втішає.

Бывало такое.

Удаляю телефоны людей которых с нами нет. Так легче отпустить. Не так болит.

Подзвонити - ні. Але було таке, що бачила на вулиці схожих (здалеку) людей і хотілося окликнути.

Первое время после похорон все тянуло "звякнуть маме".

Мне вчера позвонили люди из прошлого.... Удивилась. Говорят мы тебя вспоминали и хотели узнать как у тебя дела.

Это все тлетворное влияние вопросов додика.