Відповіді Тера

Людмила Орлова

Мне всех брошенных жаль. Ни одно живое существо на Земле не достойно того, чтоб его бросали.

Той, хто монтував ролик, дуже грамотно використав саме цю частину з сьомої симфонії Бетховена.

В июне ((((((((

Это Дом, в котором я отдыхаю. Реально отдыхаю. Меня тут чувствуют и мне это нравится. Когда звучит в личке: "Как ты?", отвечаю: "Устала" и это не трактуется, как "отстань" , люди слышат то, что ТЫ им говоришь, а не выдумывают Бог зна* что - это дорогого стоит.

Когда реал выпил всё настроение, всё равно прихожу сюда - в личке меня ждут сообщения, а в Ответах ваши разговоры. Они всегда разные - иногда шёпотом, чтоб не разбудить уже спящих, иногда громко-громко - бурлит кровь в жилах)) , часто просто живот болит от смеха - есть у нас юморЫсты, чёуж скрывать)).... Но всегда это свои, уже почти родные люди, к которым прикипел и за которыми скучаешь, если надолго уходят....

Если даже доказывала что-то с пеной у рта, но выяснилось, что я-таки не права - без всякого и вслух: "Прошу прощения, я была не права".
Но если человек обещает и не держит слово - это уже совсем другой случай. Думать нужно крепко прежде, чем обещать.

Мозгов слишком много, на глаза съезжают )

Ни-ког-да

А чё там отвечать? Молча стала бы... шалить)))

Это категория людей, которые считают, что им все всё должны. Ты ДОЛЖНА была их встретить, ты ДОЛЖНА была их развлечь, но там, где нужно платить деньги - они раскидываются на всю компанию и в том числе на тебя, "безвозмездницу" ))))

В последнее время всё чаще усталым )

живут в параллельном мире. Почему-то мне кажется, что они неплохо себя там чувствуют )))

Тут як почнеш копирсатися в "клонах", то таких "о сколько нам открытий чудных" в Домі знайдеш, що дах вирве ... Одим словом, не копирсайся і при тямі залишишся ))))))))))))

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми - українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість - в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..